история украинского костюма         Розвиток українського костюма на всіх його етапах відбувався в тісному зв'язку з іншими культурами. Традицій­не вбрання розкриває глибинне коріння історії українського народу, пов'язане з ранньослов'янським періодом, а особли­во з найвищими досягненнями культури Київської Русі. Вигідне географічне роз­ташування України створило передумови формування на її території ранніх цент­рів культури, які перебували у постійно­му спілкуванні з цивілізаціями Давнього Світу, Візантією, народами Сходу, а згодом і Західної Європи. Пожвавлені водні й сухопутні торговельні шляхи, що пролягали Україною, забезпечували культурні контакти, а також обмін това­рами між Північчю та Півднем, Заходом І Сходом. Це відіграло значну роль у ста­новленні та розвитку культури Київської Русі.

Найдавніші риси у традиційному вбранні зберігаються на тих землях України, де були ранні праслов'янські поселення древлян, сіверян, полян та інших племен, на фунті яких сфор­мувалися перші давньоруські князівства. Це Подніпров'я (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяслав-Хмельниччина), галицько-волинські землі, Подністров'я (Покуття, Буковина), Полісся.

На костюмі українців суттєво по­значилась етнічна історія народу: посту­пове заселення українських земель, яке супроводжувалося змішанням культур різних районів; перебіг контактів зі слов'янськими та неслов'янськими, су­сідніми та віддаленими народами. Так у процесі історичного розвитку україн­ських земель окреслювалися локальні особливості національної культури, що знайшло виразний відбиток і в одязі.

Виникнення Запорізької Січі, специ­фічні політичні умови, в яких опинилася територія України в XVI—XVIII ст., зумовили поглиблення локальних рис української культури цього періоду. Характерними особливостями визнача­вся костюм різних соціальних верств населення України — козацтва, селянст­ва, міщанства, духовенства тощо. Сти­льові ознаки побутуючих на той час західноєвропейських художніх течій — ренесансу, а з часом бароко — проника­ють у художню культуру України, набуваючи своєрідної місцевої інтер­претації.

Отож, зберігаючи давні традиції, український костюм постійно розвивався й трансформувався. Так, у високо­художніх локальних комплексах убран­ня кінця XIX — початку XX ст. простежується наявність культурних цінностей різних епох. Деякі елементи традиційного костюма, які дійшли до нашого часу: колорит, характер орна­ментики, окремі деталі тощо, несуть сліди найдавніших цивілізацій. Разом із тим наявні й більш пізні багатовікові нашарування, пов'язані з історичною долею різних земель України, а також із переходом від феодального до капіта­лістичного способу виробництва.

Виразність і функціональність укра­їнського костюма досягалася завдяки використанню різноманітних матеріалів, простоті й відпрацьованості конструкцій та форм, багатству видів, техніки і композицій прикрас та оздоблень, єд­ності конструктивних, технологічних і художніх прийомів.

Невід'ємною ознакою українського традиційного костюма є комплексність. Основними складниками комплексів убрання були натільний, поясний (стег­новий), нагрудний і верхній одяг; особливу роль у комплексі відігравали головні убори, пояси, з'ємні прикраси, взуття. Кожний із компонентів викону­вав своє призначення, відрізняючись матеріалом, конструкцією, орнамен­тально-колористичним вирішенням, оз­добленням, а також способом носіння та з'єднання одного з іншим. Деталі костюма варіювалися залежно від різних побутових ситуацій, характеру праці, звичаїв, обрядів, сезону. В особливо урочистих випадках (наприклад, на весіллі) одягався весь комплекс, ви­ступаючи важливим соціальним покаж­чиком, підкреслюючи майновий і сімей­ний стан людини, її вік, національну приналежність, регіональні ознаки.

В цілому традиційний костюм укра­їнців можна назвати цілою скарбницею духовної культури народу, що притаман­ними їй специфічними способами відби­ває його національний характер.

Костюм, як і інші галузі традицій­ної культури українців, давно вже став об'єктом досліджень різних фахівців — як у нашій країні, так і за її межами. Разом із тим з цілого ряду причин систематизований навчальний посібник з історії українського костюма не був створений. Сподіваємося, що дана спро­ба певним чином допоможе заповнити ті духовні прогалини, на які слабує наша спільнота через тривале відчужен ня від національних цінностей. Знання історії українського костюма конче необхідні для професійної освіти істо­риків, етнографів, художників, мисте­цтвознавців, модельєрів — узагалі для естетичного виховання підростаючого покоління, прищеплення йому любові до рідної культури, її неперевершених цінностей.

 

Література та джерела з проблеми. Джерелознавчу базу дослідження най­більш ранніх періодів історії українсь­кого костюма становлять іконографічні, літописні, археологічні, архівні матеріа­ли, які у значній кількості знаходяться на території України. Величезну спад­щину з питань історії української традиційної культури (в тому числі одягу) залишили наші попередники — історики, етнографи, археологи, антро­пологи, художники, фольклористи, пи­сьменники. Багато з цих праць міститься у раритетних виданнях чи в архівних фондах у вигляді рукописів або живо­писних та графічних робіт і досі недо­ступні широкому загалові. Чималий ре­човий матеріал зберігається в музейних колекціях та фотоархівах. Нарешті, й досьогодні ці відомості поповнюються за рахунок постійних етнографічних експе­дицій по збиранню польового матеріалу в різних кутках України.

Початок ґрунтовного наукового до­слідження українського традиційного костюма збігається з розвитком капі­талізму та пов'язаним із цим зниканням архаїчних рис в усіх галузях традицій­ної культури. До середини XIX ст. увага Дослідників значною мірою була зосе­реджена на духовній культурі українців, на описі їхніх звичаїв та обрядів, віру­вань, уснопоетичної творчості тощо, і тільки в другій половині століття помітно зростає інтерес до матеріальної культури народу, в тому числі до одягу.

Але можна згадати низку творів за-гальноісторичного та загальноетнографічного характеру, надрукованих у більш ранній період, в яких хоча б побіжно описувався і народний одяг. До них передусім належать пам'ятки давньо­руської писемності та подорожні записи іноземців, серед яких особливе місце по­сідають свідчення мусульманських авто­рів, а пізніше — нотатки сирійця Павла Алеппського 2 та описи й малюнки фран­цуза Г. Левассер де Боплана 3. Останні описують одяг козаків, шляхти, черниць, особливості весільного вбрання тощо. Ці праці постійно доповнювалися археоло­гічними, іконографічними та іншими матеріалами і неодноразово використо­вувались у наукових дослідженнях.

Цінними джерелами кінця XVIII — початку XIX ст. є історичні, статистичні та етнографічні праці О. Рігельмана, О. Шафонського, І. Георгі, у яких не лише описано, а й замальовано народний одяг різних соціальних верств: селян, міщан, козаків, представників україн­ського панства. Однак ці описи ще дуже загальні й недостатньо документовані, щоб за ними можна було встановити, до якого типу належить той чи інший вид одягу. Ще менше ці матеріали дають підстави говорити про локальне розмаїт­тя народного вбрання навіть тих терито­рій, де вони зафіксовані (Київщина, Чернігівщина тощо).

Український традиційний костюм першої половини XIX ст. (в основному в масштабі Київської губернії) знайшов своє відбиття в етнографічних малюн­ках та описах старшого лікаря при палаті державного майна Київської губернії Д. Деляфліза. Вони дають уявлення про велику різноманітність видів і форм одягу цілої низки сіл різних повітів губернії, про співвідношення елементів одягу, що входять до комплексів, їхній колорит. Праці Деляфліза — надзвичайне явище в етнографічній науці середини XIX ст., яке не втратило свого значення і сьогод­ні. Щоправда, своєрідна техніка вико­нання малюнків, недостатність їх науко­вої документації, на жаль, не дають змо­ги з усією повнотою відтворити за ними особливості крою одягу, характеру орна­ментації та інші специфічні ознаки тра­диційного вбрання.

Велику роль у розвитку етнографіч­них знань в Україні відіграло організо­ване 1845 р. Російське географічне това­риство (РГТ). Саме в цей час відбуваєть­ся перехід до організованого систематич­ного збирання етнографічних матеріалів. Успішна діяльність в РГТ цілої плеяди прогресивних українських учених при­вела до створення при Київському уні­верситеті 1851 р. Комісії для опису гу­берній Київського учбового округу, яка й очолила всю етнографічну роботу в Україні.

Слід зазначити, що в середині XIX ст. формується розуміння необхідності до­кладного, суворо документованого і ло­кально обмеженого опису традиційного народного одягу. Дедалі частіше друком з'являються етнографічні описи окремих повітів та сіл, в яких досить прискіпливо відтворюються як місцевий одяг у ціло­му, так і окремі його складові. Назвемо, зокрема, такі важливі матеріали, як опи­си окремих сіл І. Морачевича і                 О. Шишацького-Ілліча, опис Васильківського повіту Е. Руликовського та багато без­іменних матеріалів, поданих на сторін­ках «Губернських відомостей» та інших періодичних видань.

Етнографічний матеріал з україн­ського народного одягу бачимо у цілій низці наукових праць середини XIX — початку XX ст. По Західній Україні публікує свою монографію Я. Голо-вацький, по Центральній (головним чином по Правобережжю) том за томом випускає свою всеохоплюючу працю про культуру та побут українців П. Чубинський .

Ці праці відкрили новий етап систе­матичного етнографічного дослідження традиційного одягу українців в усіх його локальних різновидах. П. Чубинський, Б. Познанський, В. Богданов розгля­дали народний одяг як важливе історич­не джерело, що відбиває етнічну історію народу, його етнокультурні зв'язки. Вони звернули увагу на те, що одяг слід ви­вчати не лише з погляду клімато-географічної обумовленості його форм, а й як явище, розвиток якого є наслідком пев­них соціальних відносин, особливостей економічного та політичного становища людей.

Значний внесок у розвиток етногра­фічної науки в цілому та у вивчення укра­їнського традиційного вбрання зокрема зробили дослідники кінця XIX — почат­ку XX ст. Ф. Вовк та К. Мошин-ський. Вони узагальнили все, що було зроблено їхніми попередниками, та, зі­бравши величезний новий матеріал, поча­ли вивчати одяг українців у широкому порівнянні з одягом інших народів та іншими явищами культури. Обидва до­слідники аналізують окремі форми укра­їнського традиційного вбрання в їхньому історичному розвитку, виділяючи при цьому його головні класифікаційні озна­ки. На основі цих ознак кожен із них створив свою певну типологію, яка стала базою дальших пошуків і теоретичних розробок.

Збирання відомостей, що стосуються традиційного вбрання, велося в ті часи не лише столичними вченими-етнографами, а й багатьма місцевими любите­лями української старовини. їхня праця спрямовувалася спочатку Російським географічним товариством, а потім Това­риством любителів природознавства, ан­тропології та етнографії при Москов­ському університеті за допомогою спеці­альних анкет. Ці матеріали, на жаль, були лише частково надруковані в різних періодичних виданнях. Значно більше їх зберігається в архіві названого Товари­ства. Цінність даних матеріалів у тому, що вони висвітлюють традиційне вбрання не статично, а в розвитку. Так, у них фік­сується, що саме носять інформатори в момент опитування і що носили колись, чим відрізняється одяг однієї соціальної групи від іншої, як впливає мода на одяг городян тощо,

У працях дослідників другої полови­ни нашого століття — Г. Маслової, Г. Стельмаха, Я. Прилипка, К. Матейко та багатьох інших — у науковий обіг вводиться новий фактичний матеріал та на основі порівняльно-етнографічного аналізу робляться узагальнення щодо розвитку українського традиційного вбрання. Разом із тим етнографічна література не завжди здатна вичерпно розкрити всі особливості традиційного костюма, які необхідні спеціалістам, котрі створюють сучасний одяг. У ній, як правило, відсутні детальні описи з наочними ілюстраціями, наприклад, особливостей традиційних тканин і спо­собів творення з них об'ємно-просторо­вих форм, знаходження пропорційного співвідношення окремих частин костю­ма, орнаментально-колористичних вирі­шень, специфіки художньо-технологіч­ного опорядження і т. д.

Тому-то значну цінність являють собою праці мистецтвознавчого профілю, в яких розглядаються такі галузі народ­ної художньої творчості, як ткацтво, ви­бійка, вишивка тощо, простежуються способи і техніка їх виконання, локальні риси орнаментальних мотивів, колори­стичних вирішень. Однак у цих дослі­дженнях, на жаль, майже не розгляда­ються комплексно різні художні засоби та композиційні прийоми, якими кори­стувалися народні майстри при створенні своїх   мистецьки   довершених виробів.

І нарешті, використанню в сучасному моделюванні кращих народних традицій присвячено низку статей етнографів, мистецтвознавців та працівників легкої промисловості, які часом намагаються об'єднати свої зусилля. В них автори ретельно розглядають створені тими чи іншими художниками моделі, але ж саме традиційне вбрання з огляду на можли­вість використання його високохудожніх прийомів іноді залишається поза увагою.

Важливим джерелом вивчення історії українського костюма є образотворчі матеріали. Крім фресок соборів, іконо­пису, книжкової мініатюри, значна ін­формація міститься в портретному живо­писі XVII—XIX ст., у творах побутового жанру XVIII ст. та в полотнах художників-«передвижників» XIX ст.

Багато представників творчої інтелі­генції XVIII—XIX ст. часто поєднували в собі і художників, і етнографів. Серед «передвижників», які глибоко вивчали побут українського народу, були такі визначні постаті, як В. Тропінін, Т. Шев­ченко, Л. Жемчужников, І. їжакевич, П. Мартинович, М. Мурашко, О. Му­рашко, О. Сластіон, Ю. Павлович та ін. А такі вчені, як Ф. Вовк, О. Рігельман, О. Шафонський, працювали у безпосе­редньому контакті з художниками, що значно підсилило наукову цінність їхніх праць.

     Цілу портретну галерею українських селян-кріпаків створив у першій чверті XIX ст. художник В. Тропінін. Серію реалістичних образів і сцен із життя та побуту українців залишив по собі гені­альний український поет і художник Т. Шевченко. Його традиції продовжили такі відомі митці, як Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. Жанрові епізоди українського побуту червоною ниткою проходять у другій   половині

— на початку XX ст. крізь творчість художників П. Мартиновича, С. Василь­ківського, М. Самокиша, В. Маковського, О. Сластіона, М. Пимоненка, М. та О. Мурашків. Традиції класичної спад­щини розвиваються у творах художників

ст.— К. Трохименка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, які зафіксували і зміни, що відбуваються в одязі.

Значний внесок у справу зробили й ті науковці, котрі не тільки описували, а й власноруч змальовували типи укра­їнців у їхньому вбранні. Так, Д. Деляфліз дає надзвичайно велику кількість зама­льовок традиційного костюма мешканців різних сіл Київського, Радомишльського та Васильківського повітів Київського округу. Ці своєрідні за виконанням твори значно розширюють уявлення про одяг населення Центральної України кінця XVIII — початку XIX ст., демонструють різноманітність видів убрання, їхню локальну специфіку, багатство колориту й орнаментики.

Важливим джерелом вивчення історії українського костюма слугують ілюстра­ції до праці О. Шафонського, зроблені його сучасником — художником Т. Ка-линовським. На цих вишуканих акваре­лях зображені різні типи українців XVIII ст.: селяни, міщани, козаки тощо.

Велику галерею реалістичних образів селян Полтавщини XIX ст. створив ху­дожник О. Сластіон. У своєрідній індиві­дуальній манері художник-етнограф Ю. Павлович виконав з натури розгор­нуті таблиці з фігурами селянок Київщи­ни кінця XIX — початку XX ст. Вони наочно показують локальні особливості елементів костюма, способи та манеру їх носіння, співвідношення між собою, про­стежують зміни силуету та кольорової гами від однієї місцевості до іншої.

Стосовно традиційного одягу насе­лення західних областей України слід назвати чудовий альбом документованих малюнків, виконаний О. Кульчицькою.

Особливо наголосимо на тому, що значна кількість мистецьких творів ще взагалі не бачила світ і тим більше не розглядалася під кутом зору історії укра­їнського костюма. Вони й досі чекають своїх дослідників у фондах музеїв, архі­вах різних наукових установ.

З числа українських письменників XIX ст., котрі, реалістично відтворюючи життя народу, приділяли неабияку увагу традиційній культурі, звичаям, обрядам і, звичайно, одягу, слід передусім назвати І. Котляревського, Т. Шевченка, А. Свид-ницького, І. Франка, І. Нечуя-Левицько-го, Г. Квітку-Основ'яненка.

Цікавим джерелом інформації з істо­рії українського костюма є уснопоетич­на народна творчість.

Та все ж, якщо підходити практично, основним джерелом вивчення традицій­ного одягу XIX — початку XX ст. були й залишаються його колекції, що збері­гаються в етнографічних, історичних, краєзнавчих, мистецтвознавчих, народ­них та шкільних музеях. Особливо ве­ликі колекції одягу та фотоархіви знахо­дяться у Державному музеї етнографії у Санкт-Петербурзі та в Музеї етногра­фії та художнього промислу у Львові, їх суттєво доповнюють фонди Національного музею історії України та Музею українського декоративно-прикладного мистецтва в Києві, а також Переяслав-Хмельницького, Дніпропетровського і Чернігівського історичних та Полтав­ського, Сумського і Черкаського крає­знавчих музеїв. Останніми десятиліття­ми ці колекції відчутно поповнилися за рахунок збирацької діяльності, яка знач­но пожвавилася після заснування в Україні Товариства охорони пам'яток історії та культури та у зв'язку зі ство­ренням музеїв народної архітектури та побуту. Зокрема, багатими на одяг є фонди Переяслав-Хмельницького та Ки­ївського музеїв просто неба.

Глибоке вивчення та аналіз усіх пере­лічених видів джерел дозволяють робити екскурси в історію українського костю­ма, виділити певні типи народного одягу, а також конкретні комплекси, характер­ні для різних областей України. У свою чергу польовий матеріал наочно розкри­ває специфіку локальних комплексів українського костюма в їхньому розвит­ку майже до нашого часу.

 

Методика дослідження одягу.

Одним із основних питань у вивченні одягу як явища історичного є його походжен­ня. Цілий ряд концепцій базується на ідеї виникнення одягу з прикрас, пов'я­заної з мотивами моралі, магії, культу тощо; інші погляди наголошують на ви­рішальній ролі захисних функцій, не­від'ємних від природно-географічного середовища, культурно-господарської та суспільної діяльності людини. Перебу­ваючи в постійному розвитку, одяг від­творює зміни соціально-економічних умов життя народу, в тому числі харак­тер трудової діяльності та рівень техніч­ного прогресу, що безпосередньо врахо­вується при його дослідженні. Разом із тим він є специфічним відображенням психічного складу народу, його націо­нальних рис, які виявляються в худож­ньо-естетичних ознаках одягу. Отже, його вивчення має включати і аналіз художніх прийомів, узагалі художньої творчості народу. При виборі тих чи ін­ших аспектів дослідження одягу важливо зберігати й суворо хронологічний підхід, використовуючи для цього, якщо потріб­но, дані суміжних наук (археологічні, писемні джерела тощо).

Аналіз специфіки й етнокультурної спорідненості українського одягу з одя­гом інших народів (причому не тільки відповідь на питання, звідки прийшли ті чи інші форми одягу, а й виявлення причин, які викликали або законсерву­вали побутування цих форм) допомагає глибше зрозуміти етнічні процеси, котрі відбувалися на території України від най­давніших часів. Таким чином стає зрозу­мілою історична обумовленість регіо­нальних та локальних особливостей українського вбрання в усьому розмаїтті його комплексів і складових.

Особливе значення при вивченні на­родної культури взагалі та народного одягу зокрема надається соціальним процесам, які відбувалися в суспільстві та впливали на побутування тих чи ін­ших форм одягу. Приміром, важливо розібратися, які його риси відповідали соціальним відносинам на даному етапі розвитку суспільства, а які були пере­житками минулого. Тобто вивчати пред­мет набагато ефективніше через харак­тер відносин між людьми у зв'язку з цим предметом, оскільки соціальні відно­сини завжди віддзеркалені у матеріаль­них речах.

В основу сучасного дослідження ло­кальних комплексів народного костюма покладено аналіз ряду етнографічних ознак, які допомагають виділити певні типи, види й форми одягу та дати їм якомога повніше історико-культурне по­яснення. Водночас ці ознаки розкрива­ють доцільні напрями використання най­кращих традицій у сучасному моделю­ванні одягу. До них насамперед нале­жать: матеріал, крій, техніка виконання, оздоблення, колористика, способи носін­ня, поєднання складників у комплекси та ін. Отож дослідник повинен аналізу­вати як конструктивно-технічні прийоми створення об'ємно-просторових форм одягу, так і орнаментально-колористичні (декоративні) особливості його худож­нього оформлення, що так бездоганно зливаються в єдине композиційне ціле у кращих зразках народного одягу.

Зосереджується увага й на терміно­логії, пов'язаній із традиційним україн­ським вбранням. Адже термін часом від­биває походження певного елемента одягу чи матеріалу, з якого він виготов­лявся, може стосуватися його призна­чення тощо.

Як було сказано вище, важливою ознакою кожної складової будь-якого одягу є його матеріал. Традиційні мате­ріали завжди були тісно пов'язані з фі­зіологічними потребами людини, найкра­ще відповідали необхідним гігієнічним чи теплозахисним вимогам і таким чином розкривали характер пристосування лю­дини до умов навколишнього середови­ща. Ці матеріали засвідчували ті чи інші напрями господарської діяльності насе­лення, його традиції та уподобання й разом із тим відбивали соціальну неодно­рідність даного етнічного середовища. Дослідження різноманітних давніх при­йомів створення та принципів відбору матеріалів для одягу, аналіз їхніх струк­турних, колористичних та орнаменталь­них особливостей допомагають упрова­дженню найкращих традицій у сучас­ному виробництві тканин.

Уміння найраціональніше використо­вувати різноманітні особливості тканин залежно від конкретних практичних та естетичних потреб людини лежить в основі іншої суттєвої ознаки, пов'язаної зі способами створення об'ємно-просто­рових форм традиційного вбрання. Основним таким способом є крій — тоб­то надання певної конфігурації окремим шматкам матеріалу з метою одержання з них тієї чи іншої форми одягу. До­сліджуючи особливості крою складових частин традиційного одягу, можна про­стежити еволюцію форм убрання від най-примітивніших до найскладніших. За­лежно від крою елементів одягу виділя­ються його етнографічні типи. Більше того, крій здатний відбивати історичні, економічні, природні умови життєдіяль­ності людей, характер їхніх занять і культурних зв'язків з іншими народами. Через крій одягу простежується і соці­альна неоднорідність населення. Враху­вання багатовікового досвіду формоутво­рення різних видів убрання збагачує і урізноманітнює сучасний одяг, сприяє дальшому розвиткові найкращих тра­дицій. Утворення форми пов'язане зі знахо­дженням пропорцій та силуету окремих складових частин вбрання, співставлення яких розкриває локальні особливості, визначає багатошаровість та загальний силует етнографічних комплексів тради­ційного одягу. Прикладом великої різно­манітності форм і пропорцій в україн­ському костюмі є безрукавний нагруд­ний одяг, який виразно впливає на силует загального комплексу. Дослідження про­порцій і форм окремих елементів і комп­лексів важливе не лише для розуміння естетичних уявлень народу та його вміння враховувати різні зовнішні чинники (взаємовпливи культур міста і села, етно­культурні впливи тощо), а й для виявлен­ня взаємозв'язку цих форм з антрополо­гічними    особливостями населення тієї чи іншої місцевості.

Суттєвою етнографічною ознакою традиційного вбрання, що підкреслює своєрідність його локальних варіантів, є технологічні прийоми пошиття одягу: техніка виконання швів, обробка різних деталей, викінчення піл і подолу тощо. Різноманітність цих прийомів, їхня до­цільність, велика майстерність виконан­ня роблять дану етнографічну ознаку важливою для сучасного використання.

Належна увага приділяється й ви­вченню характеру оздоблення традицій­ного вбрання. Адже матеріали для оздо­блення, його види, техніка виконання, розташування та композиційна побудова допомагають зрозуміти не лише рівень матеріальних та технічних можливостей суспільства, а й соціально обумовлений характер естетичних уподобань народу, його кмітливість, винахідливість, уміння поєднувати красу з доцільністю. Дослід­ження різноманітних видів оздоблення, таких як художнє ткацтво, вишивка, аплікація, не тільки розкривають високу майстерність народних митців, але й часом порушують питання про походження тих чи інших явищ культури, висвітлю­ють етнокультурні взаємини певних груп населення.

Узагалі ж проблеми орнаментації та колористики українського народного вбрання як засобів, що акумулюють у собі та стійко зберігають багатовікові традиції, ще довго залишатимуться пред­метом уваги й етнографів, і мистецтво­знавців, і творців прекрасного в сучас­ному побуті.

Важливі ознаки традиційного одя­гу — характер

поєднання його складо­вих частин у локальні комплекси та спо­соби іх носіння, якими, зрештою, оста­точно визначається специфічний силует того чи іншого комплексу.

Перегляд етнографічних ознак на­родного одяґу завершимо такими з них, як принципи та прийоми створення ху­дожньо довершених комплексів,— по суті основного засобу, за допомогою якого народ нагромаджував і зберігав свій досвід та кращі традиції, передаючи їх від покоління до покоління. Йдеться, зокрема, про вивчення композиційних особливостей народного одягу та тих принципів, які підказували народним майстрам як досягти гармонійного по­єднання матеріалу вбрання (особливості фактури, малюнка та кольору) з його формами (пропорційними співвідношен­нями та силуетом), характером оздо­блення та загальним колоритом,— прин­ципів, котрі, власне, створювали непо­вторну художню цінність локальних комплексів. Аналіз принципів та прийо­мів композиційного вирішення традицій­ного костюма — це, на нашу думку, і є той ключ, за допомогою якого можна відкрити нові невичерпні можливості ви­користання історичного досвіду в сучас­ному моделюванні одягу.

Перелічені вище аспекти методики дослідження, звичайно, не вичерпують усіх можливих напрямів вивчення тради­ційного костюма. Вони лише дають змогу сконцентрувати увагу на певному колі найсуттєвіших питань історії україн­ського вбрання, відповідно систематизу­вати та узагальнити наявний літератур­ний, музейний та архівний матеріал і, поповнивши його результатами власної експедиційної діяльності, дійти певних висновків, що могли б бути корисними як для теорії, так і для практики.

Вход на сайт

Кто на сайте

Этот месяц Этот месяц 15
UA
Гости 130
Сейчас онлайн
-


Реклама в Интернете